Прощання слов’ян (Федір Лук’янов)

Перспективи входження в Євросоюз, а зовсім не членства в НАТО, стануть для України справжнім розставанням з Росією, пише головний редактор журналу Росія в глобальній політиці Федір Лук’янов у колонці для журналу Корреспондент.

Україно-російські відносини більше належать до сфери несвідомо-колективного й індивідуального, ніж до сфери раціонального аналізу. Занадто багато спільного в історії й суспільно-політичному менталітеті, щоб Росія й Україна були здатні сприймати одна одну як дві іноземні одна для одної держави. У чому ж, якщо відволіктися від неминучих емоцій, власне кажучи, полягають інтереси Росії й України?

Щопотрібно Україні? Гарантії суверенітету й територіальної цілісності, що, у свою чергу, стане запорукою стабільного розвитку на роки. На думку нинішнього Президента України, такими гарантіями може бути приналежність країни до євро-атлантичного співтовариства, тобто членство в НАТО. Іншими словами, Віктор Ющенко та його прихильники мають намір пройти шляхом держав Центральної та Східної Європи, які в 1990-і-початок 2000-х років ввійшли спочатку в Північноатлантичний альянс, а потім у Європейський союз.

Однак повторення цього виключено,тому що 1990-і були унікальним періодом європейської історії. Стрімка експансія західних інститутів на Схід стала можливою тільки тому, що не зустрічала опору. Росія перебувала в прострації після краху Радянського Союзу. Китай та інші незахідні держави ще були сконцентровані на саморозвитку. США, навпаки, перебували на піку своєї геополітичної, а Європа - інтелектуальної й моральної могутності.

Зараз момент найбільшого сприяння для НАТО та ЄС залишився в минулому. Росія оговталася від непритомності й прагне компенсувати втрати. Азія виходить на лідируючі позиції. Сполучені Штати під тягарем глобального домінування продемонстрували обмеженість можливостей, так ще й підірвали свої позиції політикою адміністрації, яка йде, для характеристики якої важко підібрати літературні епітети. Євросоюз поринув у концептуальну кризу, коли поглиблення й розширення інтеграції вступили в протиріччя.

Спроби форсованого зближенння Києва й НАТО приводять до зворотного результату. Можна до хрипоти сперечатися, чи має рацію Росія, сприймаючи членство України в Альянсі як “екзистенційну загрозу” для себе,але таке сприйняття - факт, причому це майже консенсусна позиція. А для усунення “екзистенційної загрози”, зрозуміло, гарні будь-які засоби. Інакше кажучи, спокійний та стабільний розвиток України, необхідний їй для остаточного становлення державності, виявиться під загрозою. Уявлення ж про те, що членство в НАТО - це “передбанник” членства в Євросоюзі, сьогодні вже не відповідає дійсності.

Справжнім розставанням Києва й Москви в цивілізаційному плані було б членство України саме в Європейському союзі. Саме ЄС є машиною з переробки націй у відповідності з європейською моделлю,що було продемонстровано на прикладах багатьох країн, починаючи ще з Греції й Португалії. І проти цього неможливо заперечувати, адже Євросоюз – економічно-політичне об’єднання, що не володіє військовою складовою - млявими спробами створити її можна зневажити. Та Москва ніколи й не заперечувала.

Що потрібно Росії? Україна, яка не входить у військово-політичні структури, які Москва вважає недружніми, в ідеалі - перебування Чорноморського флоту в Севастополі після 2017 року. Окрема тема - побудова української ідентичності на послідовному протиставленні Росії, але це набагато складніше питання. При всьому розмаїтті думок про сусідню державу існування й територіальна цілісність України не ставляться під сумнів на офіційному або навіть просто серйозному рівні. І якщо такі настрої з’являться, то не самі собою, а як реакція на прагнення остаточно визначити українську військово-політичну приналежність.

Вихід потрібно шукати на шляху реалістичного прагматизму. Насамперед - припинити робити найважливіші геостратегічні питання заручниками місцевих інтересів, що скрізь і всюди відбувається в українській політиці. Україні потрібні надійні гарантії безпеки без вступу в НАТО. Який формат вони приймуть - щось схоже Будапештської декларації 1994 року або інший документ, під яким підпишуться великі держави, включаючи Росію й США, - предмет творчого пошуку й взаємно прийнятного компромісу.

Євросоюзу слід пересилити себе й чітко оголосити, що одного дня Україна стане членом ЄС. У сьогоднішніх умовах усередині ЄС такий крок зробити важко, але він дасть дуже важливий орієнтир розвитку.

Для Росії схожий розвиток подій теж був би корисним. З одного боку, зникнення натовської перспективи усуває реваншистські спокуси, які в протилежному випадку можуть з’явитися. З іншого боку - чітка перспектива європейської інтеграції України може виявитися фактором і для російського розвитку. Нарешті, сторони зможуть зосередитися на вирішенні реальних, а не надуманих проблем. Залишилося тільки відволіктися від плинності і всерйоз задуматися про майбутнє.

Ця колонка опублікована в №41 журналу Корреспондент від 25 жовтня 2008 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.

Джерело інформації: Кореспондент
http://ua.korrespondent.net/opinions/624096/print