Європа: бренд, культ, міф… (Олексій Полтораков)

Вона є чи не єдиним дійсно успішним в економіко-політичному та соціально-економічному вимірах трансрегіональним мегапроектом. Вона вже давно стала для нас своєрідною системою координат, в якій оцінюються успіхи як міжнародного, так і національно-державного розвитку.

Європа – інституціоналізована передусім ЄС та певною мірою НАТО – вже давно стала більш ніж просто «точкою відліку». В багатьох аспектах вона перетворилася на своєрідний геополітичний та принаймні частково геоекономічний «бренд». Згадаймо «європоцентризм» і «європейські стандарти», а також «європейську якість» вже не тільки швейцарських годинників чи німецьких автомобілів. Згадаймо також «британський парламентаризм» чи «шведську модель» соціальної держави тощо.

Вже давно образ Європи відірвався від свого змісту – він поступово стає об’єктом своєрідного політико-ідеологічного культу. Такі західні дослідники як автор книги «Християнська Європа» Дж. Вейлер акцентують увагу на політичному парадоксі: «Європейський союз часто розглядається як зразок для всього Заходу, як приклад прогресу, але модель демократії, що існує в національних державах, на рівні Європейського союзу не сприймається, а точніше, спотворюється».

Так, в європейському контексті непрості процеси партійно-політичного будівництва – зокрема тенденції поступового переходу від хаосу дрібних політичних сил до упорядкованої структури двох-трьох великих ключових партій, блоків або альянсів – розцінюються з позицій ледь не культу двопартійності, дійсно характерної для більшості політичних систем «старої Європи».

При цьому зазвичай не враховується також ключова історична обставина: до достатньо сталих й ефективних партійно-політичних систем європейські країни йшли ледь не століттями, методом спроб і помилок, долаючи довгий і нелегкий шлях. Ще менше враховується внутрішня специфіка національних моделей «демократії участі» чи «соціальної демократії», які набагато ефективніші за зовнішньо подібну їм загальну модель «представницької демократії». Навіть просте порівняння британського Гайд-Парку із українським Майданом показує – справа не стільки в «демократії» як власне політичному інструментові, скільки у вмінні ним користуватися. Згадаймо Гегеля: «річ у собі» та «річ для себе» – це різні речі (даруйте за тавтологію).

Поєднання чинників бренду та культу переводить феномен Європи в площину ледь не міфу, тобто вимислу, що усвідомлюється як реальність. Міфу про «землю обітовану», хіба що не «рай на землі». При цьому не враховуються ані ціна «безтурботного» la vie en rose, ані ті наслідки, які тягне за собою практика подібної міфологізації.

Висока зарплатня «доповнюється» високою конкуренцією, а високі соціальні стандарти забезпечуються за рахунок високих податків, а останнім часом – ще й підвищенням пенсійного віку. (Породжувану такими обставинами високу ціну на продукцію, товари та послуги поки що залишимо «за лапками».) Порівняйте, наприклад, прибутки 20% найбагатших британців і прибутки 20% найбідніших: ДО сплати податків першими та отримання соціальної допомоги другими вони відрізнялися в 16 разів, а ПІСЛЯ – всього у 4 рази! Розбещених подібною увагою з боку «соціальної держави» молодих та безтурботних «європейців», яких до того ж дедалі більшає, працьовиті німці вже давно називають «Generation Sofa», диванним поколінням.

У приховану «солодку пастку» європейського міфу спочатку із задоволенням потрапили численні маргінали (передусім – мігранти з країн третього світу). Пізніше вони втягнули у неї – вже без задоволення – самі європейські суспільства. А тим все складніше нести тягар соціально-економічного забезпечення не тільки тих, хто працювати не може (інваліди, пенсіонери тощо), а й тих, хто працювати не хоче. Розбещені соціальною допомогою маргінали поволі підривали зсередини ті цінності, на яких базувався успіх «європейської мрії» про дедалі краще життя. Духовні ідеали та цінності, що базуються на ідеях працелюбності, довіри та відповідальності (згадаймо «Протестантську етику та дух капіталізму» М. Вебера), поступово підмінюються своєрідним сурогатом – матеріальним цінностями «суспільства споживання». Згадаймо, що ще О. Герцен у епістолярному циклі «Кінці та початки» (1862) різко критикував сучасних йому європейців за те, що для них «міщанство стало остаточною формою західної цивілізації». Дуже показово, що кілька тижнів тому понад ста тисяч британців підписали електронну петицію, вимагаючи… позбавити погромників соціальної допомоги!
Більше того, активно використовуючи, а подекуди навіть перекручуючи на свою користь ідеї толерантності, мігранти-іновірці, далекі від християнських цінностей прикриваються «мультикультуралізмом» (до якого, до речі, спочатку європейський політикум ставився досить схвально), буквально нав’язуючи свої підходи, які зрештою поставили традиційний європейський стиль життя під загрозу. Бурхливі події останніх років – Франція 2008 р., Італія та Британія 2011 рр. тощо – свідчать на користь песимістичного прогнозу американського футуролога Фр. Фукуями, який попереджав, що збільшення в Європі кількості представників незахідних культур може стати «бомбою уповільненої дії», яка може стати «загрозою існуванню самої європейської демократії».

Мимоволі згадується максима М. Горького: «Процес розвитку культури є процесом подолання труднощів»; проте зараз в Європі спостерігається радше зворотня тенденція – накопичення труднощів на фоні посилення культурної кризи…

Практична політико-економічна інтеграція сучасної Європи розтягнулася майже на півстоліття. Ще довше – століттями – формувалися її соціокультурні та політико-культурні засади. Кажуть, що один з «батьків-засновників» ЄС Жан Моне перед смертю зізнався – якщо б у нього була можливість розпочати процес європейської інтеграції заново, він би розпочав не з економіки, а з культури.

В цьому розумінні Україні не слід очікувати на європейському шляху швидких і беззаперечних успіхів та досягнень. Тим більш не слід перетворювати «європейську інтеграцію України» на самоціль, або тим більше, – на інструмент політичних ігрищ чи засіб зведення політичних рахунків з опонентами.

Адже, як відзначав класик сучасної теорії демократії К.Поппер, «наука починається з міфів та критичного ставлення до міфів».

Замість висновків. Скільки Європи потрібно Україні?

…ми стаємо самими собою в процесі того,
як змінюється наше усвідомлення буття.
Карл Ясперс (1883-1969)
Вже деякий час в Україні спостерігаються настрої «фетишизації» Європи, які проявляються одразу в кількох вимірах – бренду, культу та міфу.

По-перше, ми апелюємо до «європейських цінностей», які задають дійсно високі гуманістичні стандарти, але при цьому недостатньо враховуємо національну історико-культурну та економіко-політичну специфіку України. Також при цьому «за лапками» залишається оціночна специфіка більшості критеріїв «європейськості», і передусім – неекономічних. Згадаймо, наприклад, що соціально-економічна ситуація в Болгарії та Румунії, принаймні на час вступу до ЄС, була аж ніяк не кращою за сьогоднішню ситуацію в Україні!

По-друге, в душах, серцях і головах пересічних українців домінує міф про Європу як «землю обітовану» – що якнайшвидкіший вступ до ЄС допоможе так само швидко і майже безболісно вирішити проблеми соціально-економічного розвитку, що накопичувалися десятиліттями. Відповідно, загальне бажання інтегруватися в Європу – це для багатьох скоріше особисте бажання поповнити «Generation Sofa», ніж бажання на практиці втілювати європейські цінності працелюбності, довіри та відповідальності.

По-третє, в Україні давно домінують соціальні настрої ідеалістичного бажання «в Європу за будь-яку ціну». Причому доморощені «ура-європейці» в жертву часто готові принести ледь не цілі сегменти вітчизняної економіки, починаючи з сільського господарства і закінчуючи промисловістю.

В сучасному контексті загострюється потреба поступової «деміфологізації» Європи і «об’єктивізації» європейської інтеграції України. Адже Європа – особливо зараз – є принаймні не зовсім такою, якою хочеться її бачити.

Олексій Полтораков, к.політ.н., для Європейської Асоціації Українців